Покликання означає щось своє для кожного з нас. Як на мене, покликання — це насамперед подія в житті людини. Це сенс її життя, заклик від Бога.

Напевно хтось поцікавиться, як же це покликання відкрити. Як виконати волю Божу у своєму житті? Такі питання ставлять собі люди, які у своєму серці відкривають оте «щось».
На самому початку маю тобі сказати, що Ісус не об’явився мені й не сказав особисто: «Брате, іди до Кармелю». Може, хтось мав таку благодать і Бог до нього промовив. У моєму житті такого не було. Я пороздумував, помолився, вибрав. Нічого більше.
Зараз — кілька практичних вказівок, як розпізнати покликання.
Напевно було би чимось прекрасним, якби покликані до монашого життя отримували листа за підписом самого Бога. Отак прокидаєшся вранці, відкриваєш пошту, бачиш мейла від Господа. Однак такого не буває.
Варто на початку сказати фундаментальну річ: Бог є тим, хто нас кличе.
Ісус прагне віддати себе кожній людині. Він цього не робить, доки ми не віддаємо Йому себе. До всіх Він скеровує заклик: «Іди за Мною», «Тривай у Мені», «Будь близько Мене». Шлях до віддання себе Ісусові простий: ним є сам Ісус — Його життя і слова. Ми вчимося цієї Дороги, йдучи Нею. Ми вподібнюємося до Нього, люблячи Його. Однак кожному визначено його власний, неповторний спосіб любити.

Саме цим і є покликання: неповторна для кожного форма любові до Ісуса, буття при Ньому, виконання Його слів.

Євангеліє — це те, що зобов’язує кожного учня Ісуса. Той, хто не хоче слухати Його слово і втілювати це слово в учинки, не може себе вважати за християнина. Замало казати «Господи, Господи»; нам потрібно жити Його словом на щодень. Часто люди помилково вважають, ніби тільки богопосвячені мають обов’язок жити євангельськими радами. Але це не так.
Євангельські ради — це не поради, а принаймні не для християн. Це не так, тому що Євангеліє не становить «вибору за бажанням» для тих, хто йде за Ісусом. Вміщені у ньому слова не можна сприймати вибірково: одні приймати, а інші оминати. Тому немає сенсу питати, чи ми повинні жити євангельськими радами; радше маємо питати про те, як саме ними жити у конкретиці життя, в цьому покликанні, яке кожен з нас отримав.
Кожний християнин покликаний, аби у своїй щоденності реалізувати євангельські вбогість, чистоту і послух у відповідний йому спосіб. Для нас має бути важливим розпізнання цього особистого способу й тієї форми, до яких кожен з нас був покликаний осібно і в яких має сповнити слова Ісуса, в яких має йти за Ним, у яких має Його любити.

Potrzebna jest wspólnota, by pomóc nam w pokonywaniu słabości i w przetrwaniu chwil zniechęcenia.

Що неодмінне у розпізнаванні покликання?
Принципова справа у процесі розпізнавання свого покликання — це особистий зв’язок з Ісусом: молитва. Без неї наші людські старання виявляються марними. Чутливість до Його присутності, часте живлення Його словом, щоденна турбота про час, призначений виключно для перебування з Ним, — ось що обов’язкове, аби розпізнавати Його прагнення і вибирати визначальні рішення.
Молитва має бути підтримана супроводом іншої людини — духовного керівника, обдарованого глибоким досвідом Бога і належним знанням. Це дуже важливо. Загалом беручи, самотужки ми нездатні розпізнавати шляхи Божі. Дуже часто вони від нас приховані, а ми немовби оповиті темрявою. Нам потрібен хтось, хто би нас повів, хто вказав би нам правильний напрямок. І Бог часто поводиться щодо нас саме так. Він уділяє нам своє світло за посередництвом інших людей. У цьому проявляється Його велике смирення, а водночас і для нас це стає школою смирення, бо набагато важче прийняти слово людини й повірити йому, аніж учинити щось на власний розсуд.
У розпізнаванні велику допомогу становить хороше товариство. Ми потребуємо групи людей, які живуть тими ж самими цінностями; з якими нас єднають ті ж самі прагнення. Отже, нам потрібна спільнота, щоб допомагала нам у доланні слабкостей та знесенні моментів знеохочення.

By rozpoznać Boże pragnienia i tę wybraną dla każdego formę miłowania, potrzeba zatem trwać przy Jezusie, słuchać Jego Słowa, prosić o wrażliwość na Jego działanie.

Це три основоположні засоби, потрібні для розпізнавання покликань: зв’язок з Ісусом, духовний керівник і спільнота. В цих трьох містяться інші, дрібніші, які додатково сприяють розпізнаванню: духовне читання, часта Євхаристія і сповідь, реколекції або молитовні дні… До цього можна додати всі інші практики, які мають нам допомогти у звільненні від поганих схильностей, але це вже дії дуже конкретні, про які, на мою думку, немає потреби згадувати у такому місці, як інтернет-сторінка. Вони потребують конкретної уваги, розмови віч-на-віч, бо тільки через добре пізнання іншої людини можна відкрити її труднощі та спільно шукати способів, як дати з ними раду.
Аби розпізнати Божі прагнення і ту персонально вибрану форму, як Його любити, нам, таким чином, потрібно тривати при Ісусі, слухати Його слово, просити про чутливість до Його діянь. Він послуговується іншою людиною, життєвими подіями, аби об’являти нам свої прагнення. Кожного Він кличе так, як сам хоче, і дає себе пізнати різноманітними способами. Не треба боятися, що ми не розпізнаємо Його прагнень; треба довіряти Йому, бо Він «близький до тих, що до Нього взивають» (Пс 145, 18).